Церква святого Миколая (Перемишляни, Львівська область)

Найдавніша (збережена) згадка про греко-католицьку парафію в місті Перемишляни походить з початку XVIII ст. 22 березня 1722 року великий гетьман коронний, граф Адам Микола Сенявський, власник Перемишлян, після смерті пароха о. Ілька Гологірчика підписав акт презенти на парафію о. Степанові Гологірчику і висловив бажання, щоб тільки його затвердив на парафії єпископ Атанасій Шептицький. Також додав церкві другу чверть землі. 23 липня ця чверть була виміряна на Залип'ї поруч з полем бурмистра Бартоша Жукровського, а також додана лука в Діброві. Через багато років пани Потоцькі не хотіли погодитися з наданням цієї чверті і доказували консисторії, що воно носило особистісний характер (тільки для одного конкретного священика, а не для церкви).

26 січня 1761 року в Перемишлянах побував з візитацією парафії о. М. Шадурський, який детально описав все церковне майно, землі та відносини. Хата пароха з дуже тісним подвір'ям знаходилася біля церкви, з північної сторони цвинтаря. При ній з південної сторони був город на 9 грядок і на ньому стояла школа. Другий город на 8 грядок та з садком при ньому був за мурованою брамою. Фільварок або гумно (тік- В.Л.) священика знаходився за дерев'яною брамою і тягнувся аж до потоку. Біля потоку була саджавка, яку очевидно використовували для вимочування конопель. Десь звідти починалася вулиця, яка вела до Волі. В ліску Тицьке, що починався від унівського гостинця, парох мав ланок на 6 днів оранки одним плугом. Він закінчувався біля Барабашової долини. Ланок на Залип'ї також був на 6 днів оранки і тягнувся аж до ушковицької границі. Лука в Дібровці починалася від Кам'яного броду і тягнулася до унівського гостинця. Скосити могли її за день 15 косарів. Ще був помірок за Чорним лугом на 2 косарів. Ці церковні володіння підтвердили міщани Іван Скірка, Іван Мельничук, Іван Бодакевич, Іван Онищук та Яків Шипула.

При церкві існувало братство, яке мало фундаційний акт від 25 липня 1722 року. Воно за зібрані кошти купляло для церкви вино для причащання, займалося прикрашанням церкви. Від кожної родини парох отримував щорічно по 15 гр «проскурного». Дяк брав двічі в рік по 3 гр «святочного» та мав свої традиційні доходи від виготовлення і продажу в церкві малих свічок.

В 1787 році парохом міста був о. Іван Камінський. При церкві св. Миколая знаходився цвинтар площею 420 квадратних сажнів. В 1787 році до духовних володінь (церкви та домініканців) належали 49 моргів поля, 4 морги городів, 42 морги лук та 2 морги саджавки.

В описі церковних земель 1803 року зазначено, що церква св. Миколи тільки почала муруватися разом з дзвіницею. Валькована хата пароха вартувала 16,5 зр, стара стодола під соломою 6 зр, стайня 4 зр, шопа 4 зр, стара комірчина 5 зр, возівня 1,5 зр. Ці господарські будівлі були збудовані за кошти о. Івана Камінського, який в той час був парохом Перемишлян. Церкві належали 15 моргів ріллі та 16 моргів лук Перемишпяни в ті часи належали до Бібрецького деканату, а деканом був гринівський парох о.Семен Ангелович, батько тодішнього митрополита Антона Ангеловича.

В 1820 році парохом в місті був о. Степан Пазірський. Церква мала 31 морг землі, костьол - 63 морги. У 1821 році в парафії Перемишляни-Коросно мешкали 983 українці. Парохом був о. Степан Пазірський, власником маєтків граф Альфред Потоцький.

Відомо, що 26 червня 1831 року в місті помер молодий 24-річний завідувач парафії о. Семен Затхий. Саме в цей час Галичиною котилася величезна епідемія холери. Можливо, що й вона скосила о. Семена. У 1832 році місто не мало пароха, а парафією завідував о. Іван Вишньовський 1801 р.н., греко-католиків на цей час було в Перемишлянах 654.

В 1836 р. короткий час завідував парафією о. Михайло Стахурський. Після о. Михайла чотири роки адміністрував (1836-1840 рр.), та 8 років служив як парох (1840-1848 рр.), о. Іван Ніжанковський, в тих роках чисельність українців скоротилася до 605 душ. В 1848 році о. Іван помер.

1848-1851рр. адміністратором був о. Рудольф Мех з Лагодова і парафія налічувала 651 душу. З 1851 по 1855 парохом Перемишлян був о. Йосиф Лавровський 1814 року народження.

о. Іван Сохацький адміністрував парафію 1855-1856 рр. народжений 1830 року. У 1856 році парохом стає о. Іван Наумович 1826 року народження та 1851 р. одружений. Він був парохом до 1867 року і тоді чисельність греко- католиків зросла до 745 осіб.

У 1862 році газета «Слово» виправдовувала місцевого пароха о. Наумовича, про якого польська преса писала, що роззичив 2000 російських рублів. «Слово» оприлюднило інформацію, що він отримав 186 зр. допомоги, продав худобу і позичив разом 200 зр жидові під процент. На місце о. Івана Наумовича прибув у Перемишляни о. Діонісій Заневич 1841 року народження. Він писав українською мовою красивим почерком. Презенту отримав 1 листопада 1870 року і був парохом до 1877 року, чисельність парафіян зросла до 841 особи. Після нього протягом 4 років (1879-1883 рр.) служив на парафії о. Михайло Гвоздецький 1837 р. н. і 1864 одружений. 8 квітня 1883 року о. Михайло перейшов у село Великі Глібовичі.

Після о. Михайла 1883-1884 рр. парафію адміністрував о. Теофіл Кісілевський 1845 р.н. і 1873 одружений. На той час церква володіла: дотація орного поля 67 моргів, сіножатей 31 морг, дров 10 сажнів……….

Опісля парохом сюди був направлений о. Корнило Соловський. Відомо, що біля 1893 року о. Соловський перейшов з Коросна на постійне проживання у Перемишляни. Оселився в будинку, який передала вдова колишнього священика Єлизавета Новаківська. Був хворобливий і через це занедбував процес катехизації учнів.

1 лютого 1897 року о. Корнило помер на 48 році життя та 23 році священства. 1897-1898 рр. адміністрацією парафії займався о. Іван Ілєвич що народився 1869 року та одружився 1896. Церква мала 83 морги поля, 3 морги городів, 28 морг. Сіножатей, та 10 сажнів дров.

Після о. Івана прибув о.Ісидор Копертинський, який у 1903 році мав у Перемишлянах 800 вірних, а в Коросні 850. Сам він був 1865 р.н, одружений 1894 року. В тому часі, а саме 1907 року було створено Перемишлянський деканат.

У 1914 році Копертинський помер внаслідок важких переживань, викликаних війною. Газета «Діло» повідомила, що о. Ісидор помер 23 серпня на 49 році життя. Був членом майже всіх українських товариств. Сюди справді вже підходили російські війська і парох мабуть переживав за свою долю. Його замінив о. Іван Костельний, який пробув тут від жовтня 1914 до 20 квітня 1921 року. Прибув сюди з села Залісці, де був помічником пароха протягом 3 років. Звідси Костельний чомусь перейшов у невелике село Ґринів біля Бібрки, а в 1927 році був поставлений парохом села Оліїв на Поділлі. Костельний став священиком 1910 року. Коли в лютому 1918 року відбувся конкурс на посаду пароха в Перемишлянах, то надійшли заяви на цю посаду аж від 21 священика. Перевагу отримав о. Іван. З інформації Костельного 1918 року випливає, що російське військо забрало дзвони з місцевої церкви.

19 березня 1921 року відбулася передача майна церкви о. Омеляну Ковчу в присутності о. Костельного та церковних провізорів: Івана Безп'ятка, Івана Трофим'яка, Степана Гука та з Коросна Іллі Брошка і Василя Баджари. При цьому було зазначено, що парафіяльне помешкання в Перемишлянах зруйноване в час війни і парох мешкає в колишній хаті Єлизавети Новаківської, переданої для заснування богослужбової фундації. В церковній касі було 5265 польських марок готівки та було ще кілька ощадних книжок на заощаджені колись кілька тисяч корон. Ці кошти пропали, бо розвалилася австрійська держава.

5 серпня о. Омелян Ковч отримав презенту від Альфреда Потоцького і був затверджений парохом. Він народився 20 серпня 1884 року в Космачі на Ґуцульщині в родині священника. Богословську освіту отримав у Римі. Священиком став 1911 року. Спочатку душпастирську діяльність проводив у Галичині, опісля займався місіонерською діяльністю серед українців у Боснії. Повернувся в Галичину і в 1919 році став військовим капеланом УГА. Мав 6 дітей.

8 червня 1926 року за якусь провину на о. Ковча консисторія наклала суспензію на 3 місяці. Тобто він не мав права проводити відправи до вияснення ситуації.

У 1930 році о. Омелян Ковч мав тут 945 вірних. В акті огляду храму 1930 року о. Іваном Луцишином з Осталович (деканом) зазначено, що в ньому були 3 позолочені чаші, 5 фелонів, в касі 285 зол. готівки. Андрій Прончак пожертвував до храму балдахін. Будувалася хата для пароха. Провізорами були Дмитро Прончак, Іван Трофим'як та Степан Гук, дяком був Степан Маринюк. В 1930-х роках вийшла книжка о. Омеляна «Чому наші від нас утікають» (146 сторінок).

В часи німецької окупації о. Омелян всіляко допомагав Перемишлянським євреям рятувати своє життя. Він вихрещував їх і видавав відповідні документи. Про це дізналося гестапо і 30 грудня 1942 року він був арештований. Утримувався в тюрмі у Львові. Керівництво церкви пробувало врятувати пароха, але він не бажав відмовитися від своєї діяльності серед увязнених. В серпні 1943 року німці перевели його в табір смерті Майданек. Там він помер у шпиталі 25 березня 1944 року. 26 червня 2001 року був завершений процес його беатифікаціі і Папа Римський в публічному виступі перед сотнями тисяч вірних на львівському іподромі проголосив його блаженним разом з 23 іншими мучениками та визначив днем вшанування його пам'яті 27 червня.

23 липня 1943 року заступник декана о. Іван Каспрук просив консисторію поставити завідувачем парафії Перемишляни о. Сергія Ковча. Такий дозвіл був даний, але оскільки о. Сергій був молодим, то помічником йому був призначений о. д-р Роман Яценків. Невідомо, як з ними склалися справи, бо 15 серпня 1944 року на парафію Перемишляни просився у консисторії о. Микола Кулицький. Його парафія Конюшків біля Брод зовсім була зруйнована війною. Консисторія погодилася, але й він тут не осів. 22 серпня 1944 року в Перемишляни просився о. Станіслав Шпитковський, бо в раніше запропонованій йому парафії ІІІоломия були знищені парафіяльні будинки. Консисторія видала грамоту на Перемишляни, але невідомо, чи він туди прибув.

Із виходом УГКЦ з підпілля…….. 1990р. в нашому місті була зареєстрована греко-католицька громада. Спочатку всі Богослужіння відправляв о.Дмитро Михайлищук, який був парохом у храмі Св.Миколая з …….. по ……….. В часи комуністичного безбожництва о.Дмитро таємно у себе в хаті хрестив дітей, вінчав молоді пари.

З …… червня 1990р. парохом храму Св.Миколая став о.Володимир Петриця, який своїми чудовими проповідями, переконливим словом, власним прикладом зорганізував нашу парафію. До церкви потягнулися сотні, тисячі людей, які прагнули почути Боже слово, приступити до Святої Тайни Покаяння та Пресвятої Євхаристії. Під час Святої Літургії люди стояли на дворі, бо храм наш не великий. Тоді постало питання добудови храму. І вже у 1990 році добудова була завершена. Однак цим питання не було вирішене. Багато людей все ще стояли на подвір’ї, мокли під час дощу, мерзли на морозі, переносили і жар і холод.

У зв’язку з цим під час одного із засідань парафіяльної ради о.Володимир висловив думку про будівництво нового великого храму в місті. Члени парафіяльної ради, а згодом і вся громада підтримали цю про позицію. І почалася клопітка робота по збиранню відповідних дозволів, вибору місця для нового храму.

Нову церкву вирішили збудувати при в’їзді у райцентр Перемишляни. В іншому місці ця велична споруда не вписалася б на висотну архітектуру містечка.

Після одержання всіх дозволів, 1 серпня 1993 р. було посвячено камінь під будову храму Св.Володимира Великого (фото 1, 2,2а). Владика Фелемон Курчаба зачитав послання Кардинала Мирослава – Івана Любачівського (фото 4). У промовах отця-декана Володимира Петриці, голови Перемишлянської райради п.Тараса Шаха та інших, які виступали перед величезним здвигом народу під час церемонії посвяти, проходила думка-впевненість: разом із Богом, великим будівничим, парафіяни зведуть новий храм (ф 5,6). Добрий початок, кажуть, то пів справи. Пів справи зроблено – закладено і посвячено перший камінь нового храму(фото додається).

Храм Св.Володимира Великого зводили всім миром. Будівництво почалося у складний час. Наші парафіяни відкладали останні копійки, щоб дати їх на закладини фундаменту храму.

Будівництво храму тривало декілька років. Робота не була легкою і не могла бути поспішною. Над всім треба було добре подумати, бо й інженер на будові, і будівельники, і всі люди, які брали участь у спорудженні храму, таку величаву будівлю зводили в перше. Тай зводив цю споруду не один монолітний колектив майстрів, а , по суті, все місто. Було розроблено цілий графік, згідно якого щодня інша вулиця споряджала своїх робітників на будівництво. Всі працювали злагоджено, з любов’ю, не зважаючи на те, що працювали без платно. Сам Бог допомагав нам у цьому (фото…). І ось настав день 28 липня 2002 року – день посвячення новозбудованого храму. Величава і багатолюдна процесія (ф.1,2,3,) вирушила із храму святого Миколая до новозбудованого храму.

Хлібом і квітами зустріли владику Юліана Гбура (ф.4)

Після церемонії приготування владики до служіння Святої Літургії (ф5) почалося освячення престолу (ф6.7) і освячення самого храму (ф8).

За сумлінну душпастирську працю отця Володимира було нагороджено митрою і нагрудним хрестом (ф9). Багато парафіян за великий вклад у будівництво нового храму були відзначені церковними нагородами (ф10).

Крім такої великої господарської роботи на парафії активно вирувало духовне життя.

Вже в листопаді 1990 р. було створено дитячий хор «Осанна» під керівництвом п.Ольги Гавінської. Хор завоював велику популярність не тільки в міст, але і поза межами України. Так із 10 по 16 серпня 1991 р. юні хористи стали учасниками VI всесвітнього Дня молоді, який проходив у Ченстохові (Польща). Знаменно, що молодь світу зібралася біля ікони, яка має українське походження. Була вона намальована Візантійським художником на замовлення Київського князя Мстислава і більше двохсот років знаходилась на українській землі. Шістсот років тому ікона потрапила до монастиря оо.Павлінів у Ченстохові (ф1).

На цьому Дні молоді був присутній святіший Отець Іван-Павло ІІ, який звернувся до молоді світу з привітальною промовою 18 мовами народів світу зокрема, до українців такими словами: «Сердечно вітаю молодь України, яка прийшла на Ясну гору до спільної Матері з нагоди всесвітнього братства, що нас усіх єднає як дітей одного батька. Слава Ісусу Христу».

В червні 1992 р. хор «Осанна» взяв участь у фестивалі дитячих церковних хорів у м.Стальова Воля (Польща), (ф. 2,3) в 1994 р. нас запросили на два тижні до Німеччини. Там ми жили в німецьких сім’ях, кожного дня мали екскурсії, концерти. Німці радо вітали наших дітей. А 24 серпня 1994 р. хор взяв участь у святкових заходах з нагоди Дня Незалежності України, який організовували українці в Мюнхені. (ф. 4,5,6,7,8)

Духовне життя парафії наповнювалось щораз новими важливими подіями: посвячення приміщень шкіл, дитячого садочка, підприємств та організацій. В СШ №2 о.Володимир, а пізніше с.Ірина (студитка) вели уроки катихизму для учнів молодших класів. Багато учнів старших класів зорганізувалися у братство «Воїни Ісуса». Вони збиралися в школі в після урочний час один раз в тиждень, читали Святе Письмо, розучували релігійні пісні, відмовляли Вервицю, займалися доброчинною діяльністю.

Починаючи з 1991 р. в день останнього дзвінка та 1 вересня для учнів-випускників в храмі Св.Миколая відправляється Служба Божа. Учні отримують благословення священика з нагоди їх вступу в доросле життя.

З ініціативи душпастирської ради храму було проведено кілька фестивалів «Великодні дзвони», які проходили на подвір’ї храму або в парку навпроти храму. Програма фестивалю включала виставку писанок, святкових рушничків для великодніх кошичків, гаївки, спортивні змагання.

А 15 лютого, в день Стрітення Господнього, кожного року проводиться свято « Проводи коляди». Тепер це свято набрало районного рівня.