Церква святого Василія Великого (с. Бартатів, Львівська область)

Про існування церкви у селі Бартатів є згадки ще з XVI ст. Відповідно до документальних записів у 1578 році, є інформація, що бартатівський священик сплачував податок з чверті лану землі. Храм міг бути закладений і раніше, але документального свідчення про це немає. Згідно з переказами, які побутували у селі і дійшли до наших днів, у сільській церкві 1648 року побував Богдан Хмельницький. Того ж 1648 року восени татари спалили церкву .
Настінна дошка церкви Святого Василія Великого (УГКЦ)

У присязі мешканця села Гаврила перед Львівським Ґродським судом 1649 року зазначено, що в Бартатові «церква дуже бідна». В акті візитації бартатівської парафії за 1741 рік зазначалось, що у селі була дерев'яна церква, вкрита ґнотом. Обслуговував парафіян отець Микола Стопчанський, призначений за згодою римо-католицького архієпископа Яна Скарбека. У березні 1786 (за даними метричної книги церкви Святого Василія Великого) року помер парох Гаврило Мокрицький, у зв'язку із чим, Бартатів став дочірньою парафією оборошинської церкви Святого Дмитра. У 1796 році, парохом у Оборошині, і відповідно у Бартатові став Іван Балтарович, котрий правив тут понад 40 років. 10 квітня 1825 року, на Великдень, стара церква згоріла дотла. Отець Іван Балтарович був причетний до будівництва нової — діючої нині церкви. Нова церква почала діяти вже з 1826 року.
Могили на подвір'ї церкви Святого Василія Великого у Бартатові

В адміністративному плані бартатівська церква належала до Щирецького деканату. Деканом у 1880-ті роки був Євстахій Мерунович, у 1890-ті — Михайло Тржесневський, а на початку XX ст. Максиміліан Струменецький. Лише з 1910 року Бартатів фігурує як населений пункт Городоцького деканату, декан отець Лукіян Січинський — парох Мшани. Парохом Оборишина і Бартатова 1902 року став отець Микола Левицький. У книзі «Акафіст», виданій Ставропігійським інститутом при Успенській церкві у Львові, яка зберігається в бартатівській церкві Святого Василія Великого (УГКЦ), залишився автограф цього священика. Після українсько-польських війн 1918—1919 років, на деякий час було заарештовано отця Миколу Левицького. Після його смерті, у 1924 році в Бартатові правив отець Антін Каштанюк. На той час церква Святого Василія Великого була застрахована у товаристві «Дністер». Кількість вірних греко-католицької церкви у Бартатові за 1924 рік разом із Басівкою сягала 580 осіб. З 1925 по 1944 рік у бартатівській церкві правив отець Петро Шанковський. Протягом 1920-1930-х років при церкві існував невеликий хор, діяла обслуга, старшим братом якої тривалий час був Іван Сенишин.
Дзвіниця церкви Святого Василія Великого (УГКЦ)

Неповних два роки більшовицької влади 1939—1941, украй негативно відобразилися на історії Української Греко-Католицької церкви. Митрополит Андрей Шептицький писав :
« «Всі розпорядження, що приходять від совєтської влади, є цілеспрямовані тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити… Всі монастирі розпущено, а монастирські добра забрано. Покасовано теж всі церковні школи і сиротинці, релігійні установи і організації разом з їхнім майном... На кожнім кроці відчувається більшовицька злоба , ненависть до релігії і священиків, і взагалі вороже наставлення влади до місцевого українського населення…» »

Нацистський режим спустошував церкву, забирали церковні дзвони, які переплавляли на простий метал. У 1944 році, до Бартатова приїхав отець Євген Цегельський із села Янова, який був активним громадським діячем. З його ініціативи у селі Янів заснували осередки товариств «Просвіта» та «Сільський господар». 1945—1961 роки, більшовики розпочали систематичний наступ на УГКЦ, що переріс у її відверте цькування. Церкві закидали співпрацю з нацистами й підтримку націоналістичного підпілля.

Протягом 1950-х років церква ледве животіла. Єдине, що вдалося зробити — облаштувати храм дошками. Матеріалом слугували дерева з цвинтаря, бо взяти деревину з лісу, було проблематично.

В умовах комуністичної антирелігійної пропаганди виникли проблеми із функціонуванням церкви. 12 липня 1961 року відбулася остання відправа. Незабаром районні органи повинні були опечатати церкву. Парафіяни намагалися врятувати цінні речі : ікони, книги, фелони. Проте не усе вдалося врятувати, безслідно зникло багато цінного, зокрема ікона Святого Василія Великого, статуї двох ангелів, що стояли на кивоті, царські ворота . У 1963 році церкву зняли з реєстрації. Від знищення церкву і її дзвіницю врятувало те, що хоч вона не в первозданному вигляді але, але є пам'яткою архітектури. У електронній «Енциклопедії визначних пам'яток», церква фігурує як пам'ятка архітектури місцевого значення під реєстраційним номером 442-1/М, її дзвіниця — 442-2/М. Це підтвердила 30 червня 1969 року Львівська обласна рада, надавши бартатівській церкві державно-охоронний № 670. Тоді ж, своїм рішенням № 485, вона надала шефство над церквою місцевій школі й колгоспу. Так церкву перетворили на музей народної творчості, замалювали настінні розписи, і вивішували здебільшого дитячі роботи, які оглядали хіба самі діти.

У другій половині 1980-х років почався процес дозованої лібералізації релігійного життя, що, зокрема, проявився у відкритті раніше закритих церков. У Бартатові більші ніж півроку домагалися відкриття церкви. Зрештою дозвіл на відкриття храму селяни таки отримали. Речі з музею відправили до школи, зробили побілку. На Різдво Христове 1989 року, першу літургію у відновленому храмі Святого Василія Великого відслужив отець Степан Боровець з Городка.З 1995 року і до нині парохом у храмі Святого Василія Великого залишається отець Іван Дупан.

Церква Дерев'яна, видовжена, одноверха будівля знаходиться у південній частині Бартатова, за пів кілометра від траси Городок. До вівтаря гранчастої форми з півночі, прибудована ризниця. До рівно широкого бабинця від заходу, прибудували засклений ґанок на багатосхилому даху якого влаштували ліхтар з маківкою. Подібне завершення більших розмірів демонструє гребінь на краю двосхилого даху бабинця. Над навою є світловий восьмерик, стіни якого суцільно покриті бляхою, накритий банею з ліхтарем та маківкою. Стіни церкви-каплиці раніше були вертикально шальовані дошками. В кінці 2000-х років, очевидно, зверху по дошках поклали дерев'яну вагонку. На південь від будівлі знаходиться дерев'яна двоярусна дзвіниця, накрита наметовим дахом. У її східній стіні є вільний вхід до середини. На другому ярусі можна побачити п'ять дзвонів різного розміру.